Історія замку Огродзенець

Як час, так і факт, що у середні віки людина не приділяла уваги веденню детальної документації та її зберігання, зробили своє. Завдяки цій ситуації початки замку залишаються для нас не до кінця зрозумілими та прихованими в сутінках історії. На наявні знання впливають відкриття на горі Бірув, де, з усією вірогідністю, існувало поселення, давніше від Огродзеньця, і вочевидь, саме йому необхідно було б приписати частину переказів, пов’язаних до цієї пори з найбільш уславленим з Орлиних гнізд. Фортеця з дерев’яно-земляною структурою, очевидно, була зведена за часів панування Болеслава III Кривоустого, який володарював у Польщі у 1102-1138 роках, та називалася „Вовчою щелепою”. Це первинне дерев’яне городище, з усією очевидністю, згоріло в часи першої татарської навали, що відбулася у 1241 році, а монгольські війська, які наступали на Угорщину, сплюндрували й спустошили південні землі Польщі. Сама назва городища може походити від загорожі чи укріплення.

На попелищах городища у середині XIV століття був зведений за ініціативою короля Казимира Великого мурований замок. Фортеця була збудована відомими в світі зодчими у новому готичному стилі. Очевидно, це відбулося у 1350-1370 рр. Будівля призначена була для мешкання, однак, перед усім, мала оборонний характер, оскільки знаходилася на польсько-сілезькому пограниччі та мала, як одна з ланок Шляху Орлиних гнізд, захищати землі П’ястів від загарбників з Чехії. Першим володарем замку став рицар Пшедбуж з Бжезя, гербу Задора (протопласт роду Ланцкоронських, остання представниця якого – Кароліна Ланцкоронська, засновниця Польського інституту в Римі – померла у 2002 році). Пшедбуж початково був воєводою серадської землі, а вже потім зайняв пост королівського маршалка, стаючи найближчим сподвижником монарха.

Під 1385 роком у хроніці, написаній рукою Яна Длугоша, міститься згадка про те, що замок належав краківському підчашому, чашнику Влодеку Харбіновіцу. Це єдине джерело з такими даними, однак, слід зауважити, що хронікер міг вказувати дату з минулого, не маючи цілковитої впевненості у ній. Укріплення мав передати Влодеку за правом наслідування король Владислав Ягайло у якості нагороди за увінчані успіхом переговори у справі польсько-литовської унії. Предметом безстрокового надання у користування, окрім самої величної фортеці, стали ще два міста – Влодковіце та Кочурув, а також декілька сіл. Кількома десятками років пізніше про вищезгадану власність була записана згадка у хроніках рицарів Тевтонського ордену, що підтверджує слова польського хронікера. Згідно з цими документами, у 1454 році був схоплений під Хойніцами та ув’язнений у німецькій неволі один з тодішніх власників маєтності – Бартош Влодек. На той час замковий комплекс складався з триповерхової односекційної вежі на високій східній скелі, яка формувала так званий високий замок, а також односекційного будинку з чотирма приміщеннями на південній скелі, південної башти, іменованої Вежею смертників, висотою у два поверхи. Головна в’їзна брама проходила через розщілину з південного боку пагорбу. З півночі частину, не захищену скалами, представляв собою дерев’яно-земляний вал, який захищав архітектурну споруду.

В руках Влодеків замок залишався до 1470 року, тобто впродовж цілого століття. В 1470 році, за вісім тисяч флоринів маєток був викуплений багатими краківськими міщанами: Імбрамом та Петром Саломоновічами.

Надамо голос хронікам: „… шляхетно народжений пан Ян Бартош з Огродзеньця оголошує, що сам град Огродзенець з наслідуваним майном, належним до цього граду, а саме: міста Огродзенець та Влодковіце з наслідуваними селами: Руднікі, Паркошовіце, Гура, Надоліче, Подлевани, Парва, Родакі, Келковіце, Ключе, Весьолка, Висока і т.д. з усіма правами та всіма фільварками, долинами, волостями, взагалі з мешканцями, замками, будинками, пасовиськами, луками, нивами, землями та лісами і т.д., до цього замку, міста, села якимось чином вільно приналежні, за вісім тисяч угорських флоринів чистого золота справжньої ваги (…), уславленим Ібрамові та Пьотрові Саломоновічам – краківським мешканцям - продаємо та від прав на вічні часи відмовляємося”.

У 1482 році прийшли нові власники – родина Жешовських. Першим з них був Фелікс Жешовський – пшемислький пробощ та краківський канонік кафедрального собору. Замок, однак, прийшовся йому не до вподоби, оскільки вже у тому ж самому році він переїхав до села Заверце. У фортеці ж осіли його родичі. Вони, однак, відступили за чергові вісім тисяч флоринів, десятьма роками пізніше (у 1492 році) маєтність родині Пілецьких. Першим з роду, який осів в Огродзеньці, був Ян Пілецький, син Ельжбети з роду Пілецьких, Грабовської Ягайло. Цікаво? Отже, його матір була польською королевою, третьою дружиною короля Владислава Ягайло, а монарх був її п’ятим чоловіком. Після смерті Яна маєток перейшов у спадок його синові - Миколаю. Той, коли оженився у 1501 році, передав своїй дружині суму у 3 тисячі угорських флоринів, яка забезпечила їй життя у огродзенській маєтності.

У 1522 році до замку повернулася родина Влодеків. На жаль, жалюгідний стан володіння та погана фінансова ситуація, яка склалася внаслідок численних кредитних зобов’язань, стали причиною того, що вже рік по тому фортецю, за сплату боргів, забрав такий собі Ян Бонер. Був він на той час одним з найбагатших людей в усій Польщі. Свої статки він заробив на виробництві паперу, оренді митниць та постачанні срібла до королівських монетних дворів. Своє майно він значно примножив завдяки об’єднанню у товариства з місцевими та іноземними купцями, а також фінансуванню кредитних операцій. Кінець-кінцем, став найближчим соратником короля Сигізмунда I Старого – його банкіром та краківським управителем. Його позицію доводить той факт, що у королівській каплиці, званій Зигмунтовською, постаті біблійного короля Давіда надано обличчя Яна Бонера.

Однак, Ян був настільки близьким до монарха, що займався також перевіркою кандидаток у дружини для королевича Сигізмунда Августа. У 1514 році він отримав шляхетський титул. При краківському дворі він переслідував та всіляко викорінював різного роду фінансові зловживання, і це саме йому прийшла ідея відділити приватну королівську скарбницю від державної. Він був власником багатьох кам’яниць у Кракові, Львові та Познані, королівського містечка біля Миколайської брами у Кракові, придбав каплицю святого Духа у Маріацькому костелі та перебудував її у каплицю свого покровителя – Яна Хрестителя. Після смерті Яна, його майно перейшло до не менш здібного племінника - Северина. Той, на додаток, став управителем соляними копальнями у Величці та паном у Рабштині та Ойцові (наступних замках на Шляху Орлиних гнізд).

Северин Бонер у 1530 році розпочав велику реконструкцію огродзенської фортеці у новому ренесансному стилі, надаючи їх характеру палацу можновладця. Сама родина Бонерів прибула до Кракова наприкінці XV століття, з Рейнських земель. Перший – Ян Бонер старший – вів жваву торгівлю з Нюрнбергом та співпрацював з монархами – Яном Ольбрахтом та Александром Ягеллончиком, завдяки чому проклав шлях своїм нащадкам.

Як виглядав замок після перебудови Бонера у нових ренесансних шатах? Северин ліквідував оборонний вал, який функціонував з північного боку пагорбу, та на його місці, на скалі, звів чотириповерхове крило, з господарськими приміщеннями, у яких викопали глибокий, на сто метрів, колодязь. Надбудував середній замок та південну вежу з черговими двома поверхами. Звів башту, іменовану Креденцерською, та в’їзну вежу з розвідним мостом, встановленим на арочних підпорах, заглиблених у рові. Його син – Станіслав – розбудував західне крило, помістивши в ньому приватні покої та бібліотеку. Окрім цього - звів Курячу стопу, подібну до вежі на Вавелі, белюард та куртину. На верхньому внутрішньому дворі був розміщений комплекс галерей, лоджій, балконів та ґанків, завдяки чому замок отримав назву другого Вавеля. На той час був зведений оборонний мур, який оточував територію навколо замку, де була збудована пивоварня та гуральня.

Уся реконструкція тривала з 1530 до 1545 року. Була створена резиденція кубатурою 32 тисячі метрів кубічних, з більш, ніж 3 гектарами прилеглої території. До сьогодні ходять легенди про внутрішнє оформлення палацу, який повинен був, з огляду на пиху власника, рівнятися до монаршої резиденції. Говорять, що посуд був виконаний з гірського кришталю, кубки та кружки – з кокосового горіха, оправленого в золото, стільці з червоного дерева оббивали сріблом, а на стінах вішали гобелени з Фландрії.

Северин Бонер передав замок своїм чотирьом синам, але саме Станіслав, кінець-кінцем, отримав його у володіння. Однак Станіслав не дочекався дітей. Майно перейшло до рук його сестри Зоф’ї у 1562 році. Вона вийшла заміж за люблінського воєводу – Яна Фірлея. Таким чином маєток отримав нових власників. Ян передав замок у спадок своєму синові – Миколаю – краківському воєводі та близькому другу Яна Кохановського. Ян будує рицарський внутрішній двір, а його син сучасні укріплення у вигляді бастіону белюард та сухий рів, рівно як внутрішній двір для турнірів. Рік 1587 – за корону Речі Посполитої бореться Сигізмунд III Ваза, якого підтримувала його тітка - королева Анна Ягеллонка - та гетьман Ян Замойський, з ерцгерцогом австрійським Максиміліаном. Другий, щоправда, не здобув польського трону, однак зайняв замок в Огродзеньці, сплюндрував його, пограбував, забравши численні коштовності.

Після смерті Миколая його майно отримав син Ян. Однак він, не маючи дітей, передав замок у руки двоюрідного брата, люблінського каштеляна – Анджея Фірлея, який оздобив інтер’єр палацу у стилю бароко, а над бастіоном звів мармуровий зал.

Коли помер Анджей Фірлей, маєток перейшов у власність до його дружини – Зоф’ї Петронелі з роду Тарновських, однак вона відступила маєток племінникові – Миколаєві Фірлею. В той самий рік, 1664, Миколай продав володіння краківському каштеляну – Станіславу Варшицькому.

Варшицький отримав маєток значно зруйнованим шведами, коли у 1655-1660 роки вони окупували територію Речі Посполитої. Замок був пограбований, сплюндрований та частково спалений. У зв’язку з відбудовою його оточили оборонним муром, збудували нову в’їздну браму, якій передував рів та розвідний міст, в околицях теперішньої білетної каси, поряд була розміщена стайня та каретний сарай.

Сам власник викликав серед місцевих мешканців суперечливі відчуття. Говорили, що каштелян переобтяжував підданих роботою та занадто великими витратами, мучив та катував, не шанував ксьондзів, нехтував святими, а свою дружину наказав публічно висікти. Однак, під час шведського потопу виявив неймовірну відвагу та лицарство. Переміг ворожі війська у Пілиці, Данкові та Кшепіцах. Повинен був брати активну участь в обороні Ченстохови, яку увіковічнив Сенкевич на сторінках „Потопу”. У Данкові, який належав до неї, міцно укріпленій фортеці, приймав короля Яна Казимира та королеву Людовіку Марію Ґонзаґа, гетьмана Стефана Чарнецького та численних сенаторів, з якими обговорював відбудову знищеної Вітчизни.

Після Станіслава маєток перейшов до його сина Яна Казимира, а потім – в руки дочки та онуки – Барбари Варшицької. Остання вийшла заміж за велюнського старосту – Казимира Менцінського – та передала замок у приданому новій родині.

Було це у 1697 році. Двома роками пізніше був створений один з перших детальних переліків майна замку. Як виглядав замок у 1699 році? До маєтку входили через браму, яка мала оглядову терасу, дубовий одвірок якої був оббитий залізною решіткою. По кутах оборонного муру стояли високі вежі. На першому внутрішньому дворі знаходилася кордегардія та дві кімнатки зі входами до підвалів. На вищому замку знаходилися ґанки, вікна з ґратами. Всередині цього могутнього замку через сіни заходили до каплиць та кімнат, підлога яких була викладена цеглою. Більшість спустошених покоїв, без будь-якого внутрішнього оздоблення. Віддамо право опису документу, який представляє один з покоїв:

„Підлоги немає, мур дуже зіпсований. Покій без дверей, без вікон, без печі, а мур дуже зіпсований. А якщо зійти з цього покою до сіней, на нижчий ґанок балясин місцями немає, а місцями є зіпсовані”.

Дещо краще виглядала трапезна палата, до якої заходили через двері, які кріпилися на гнутих в формі літери S петлях. Всередині розміщена була голуба кахлева піч, невеликий прямокутний стіл, ікона Матері Божої Ченстоховської у зеленій простій рамі. Мармурова підлога до половини знищена, але виконаний з мармуру димохід залишився цілим.

Як видно, не зважаючи на численні спроби відновлення замку, він і надалі залишався у стані руйнування. Справу довершив 1702 рік. Саме тоді король Август Сильний вступив у Північну війну. У боротьбі брали участь Данія, Швеція, Саксонія та Росія, а всі військові дії відбувалися на території Речі Посполитої, яка не була стороною війни. В той час замок був знову здобутий та окупований шведами. Вони сплюндрували маєток, пограбували, забравши все, що залишилося від скарбів, та підпалили фортецю.

Говорять, що Казимір Менцинський був володарем дорогоцінних клейнодів Юрія II Ракоці, союзника Польщі у боротьбі зі Шведами, який потім підкуплений перейшов на сторону противника. Ракоці, вочевидь, залишив великі скарби, отримані від шведів, та в результаті грабунку, втікаючи від австрійського імператора з Польщі. Всі вони були спочатку приховані в замку Огродзенець, пізніше їх перевезли до палацу у Владовіцах, а звідти у 1702 році перенесли до депозиту на Ясній горі, де вони знаходяться до сьогоднішнього дня, однак лише частково. Тимчасом, рід Менцінських в результаті різних невдач, політичних заворушень та інших нещасть почав у середині XVIII століття в швидкому темпі втрачати своє майно, а відсутність можливості повернути ясногірський депозит не дозволила відірватися від дна. Така ситуація несприятливо відобразилася також і на фортеці, технічний стан якої ставав дедалі гіршим. Нарешті, у 1784 році наполовину зруйнований замок був проданий підсудку краківської землі – Томашу Яклінському. Той, однак, задовольнився його частковою реставрацією; не дбаючи про цілісне збереження його з замкового каменю, звів новий костел в Огродзеньці неподалік.

Після його смерті у 1810 році у центральній частині фортеці проживала ще сестра Яклінського, Мєрошевська, однак, коли і в цьому місці з’явилася загроза завалення, вона перенесла своє помешкання до розташованого неподалік фільварку. Коли син Мєрошевської – Август – уступив руїну Людвігу Козловському, той почав її систематичне розбирання під зведення ряду фільваркових будинків та вівчарні, а залишки від вцілілого спадку продав євреям. Останнім довоєнним власником фортеці була родина Яна Михайлова Волчинського, яка мешкала у селі неподалік. Він купив її у 1899 році у Фірша Тандзеловича Аппеля.

Дещо раніше, у 1885 році, замок відвідав дев’ятнадцятирічний Александр Яновський. Натхненний видом середньовічної фортеці, перебудованої у стилі італійського ренесансу, яка свідчила про колишню велич Польщі, а такі види справляли значне враження на поляків, які жили під час розділів, заснував у 1906 році Польське краєзнавче товариство, яке потім було перетворене у PTTK (Польське туристсько-краєзнавче товариство). Руїни замку стали символом організації, розміщеним на її логотипі. Так Яновський згадував свій перший візит до замку Огродзенець:

„Замок був настільки вражаючим, що я мерщій побіг до нього … Після обіду надходила гроза: як же змінилася ця велична фортеця у світлі блискавок, які розсікали сіре тло хмар. Я залишився на ніч. Вона була місячною. Срібний полиск знову по-своєму освітив руїни. Чи багато людей могло бачити такі чари? Мільйони поляків не знали, що існує такий Огродзенець, або де його шукати”.

Як я згадав, впродовж усього XIX століття замок піддавався знищенню в результаті непродуманої діяльності власників. Довершив це на початку XX століття дехто Козловський, селянин, який по декілька злотих продавав каміння із замкових мурів як будівельний матеріал для місцевих мешканців.

Як більшість маєтків у Польщі, після Другої світової війни, був націоналізований і Огродзенець. Вже після 1949 року була розпочата діяльність, направлена на зміцнення мурів у вигляді укріплених руїн. Подальші реставраційні роботи велися у 1959-1975 роках у поєднанні з комплексними археологічними дослідженнями. Була оформлена документація, відкриті численні фрагменти підлоги, та архітектурний деструкт, багато рухомих пам’яток, в тому числі 168 гарматних ядер, окуття зброї та численні монети. У західній частині замку відкрито багато органічних решток, в тому числі – кісток тварин.

У 1973 році укріплені руїни відкрито для відвідування.

У 2001 році на території замку режисер Анджей Вайда екранізував комедію Александра Фредро „Помста”. Після здійснення цієї екранізації залишена значна частина сценографії, яка, з одного боку, може викликати зацікавлення відвідувачів, а з другої – заслоняє велику частину старих мурів величного замку.